Антологія - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

закохався сам аж у Львові, та ще й у кельнерку з винярні! Якщо дев'ять олімпійських муз не остовпіли на ту звістку, якщо Аполлон не розтрощив своєї лютні зі злости і якщо не схопили спазми ревнощів лесбійську Сафо, то, очевидно, та львівська дівчина з-під зеленої віхи була гідна любовного запалу поета і гідна його латинської лютні.

Проте історик прагне довідатись, ким була Фаньоля, що стала пасією людини, славної в історії?

У темній задушливій пивниці тільки залізний каганець постать її освітлював, а у напівтіні поміж винними стелажами панував сміх та грубуваті розмови відвідувачів. Іноді лунала пісенька фривольна та безбожна, і вульгарний жарт оточував дівчину, котра під зеленою віхою розносила золотий напій.

Однак вона з усмішкою приймала пияцькі залицяння,

Бо була от такою собі веселою дівчиною, що вино у шинку подає.

І отакі-то дистихи співав Філіп Каллімах, той що втікав від папської вендети, немов би його з місця на місце гнали дикі фурії, на хижому коні перелітав через скелі Апулії, перепливав Тиренське море, втікав з Пелопонесу він, нещасний поет, котрому ні на Кіпрі, ні на Криті не дали жити папські легати, котрий осів з розтрощеною лютнею аж у Канопусі, у гирлі Нілу, над берегами Скамадру, і оплакував свою долю, а від папської помсти втікав на Родос, Делос, до Константинополя той самий Каллімах, котрий вже навіть у Львові знайшов собі приятеля, та не якого-небудь, а самого Григорія з Сянока, львівського архиепископа, і це він писав вірші Фаньолі, котра у шинку вино розносила!

Отак між архиепископом та кельнеркою точилося життя переслідуваного італійця в холодному Готичному Львові. Дні проходили у вчених розмовах у палаці, а вечорами вислизав колишній автор папських булл до винярні, де серед пияцьких залицянь та сороміцьких жартів співав до розсміяної дівчини, що охоче роздавала поцілунки й вино.

Коли б ти була народжена на острові Делос,

То перед тобою, дівчино, відійшли б у тінь чада Латони,

І уславлений був би острів делійський на віки ім'ям Фаньолі.

Коли б Орфей відчув на собі проміння твоїх очей,

То з певністю не шукав би на світі жодної Евридики,

Бо одна є лиш Фаньоля єдина!

Бо ж виросла ти з касталійських хвиль, о прекрасна,

Та один лиш Маро[12] здатен вроду твою описати.

Зовсім нічого не розуміла з чудернацької мови Ганнуся, заправська дівка, але сміялася вдячно, сміялася солодко з таких мадригалів і з італійця дурного.

А він добряче, вочевидь, хильнув з хвиль кастальської глибини, бо усіх олімпійських богів спровадив до львівської винярні та співав уперто, плутаючи з лілією троянди пурпурові, очі ясні з персами білими та рум'янцем, волосся божественний ореол з вирізьбленим із слонової кості профілем. Славу принад своєї коханої прагнув рознести поза рівнинні береги скитських рік, поза часи майбутніх віків.

Проте сміялась вона з італійця, рідиною золотою щедра частувальниця, та знову й знову по винній винярні сміх шалів п'яними каскадами серед веселих гостей: той дівчину обіймає, инший поцілунку просить, і до кожного улегливою бути Гануся мусить, бо от такою собі була дівчина, що не гордує ні грошем, ані ярмарковим подарунком. Грошей, однак, не набув надто багато італійський вигнанець, тому стогнав та зітхав зі смутком глибоким: коханій хотів принести те, що лісова дріада й німфа серед гущі дерев відшукає: горіхи зелені та квітів оберемок, голубів з пташками хотів їй, може, хмари з неба принести срібні, сонця промінь золотий, з листя дерев зелень чудову…

І якщо його, котрий ніс такі дари до винярні, хлопським словом не облаяла дівка заправська, то лиш тому, що вчений гуманіст видався їй якось ніби не зовсім… сповна розуму. А може, то сила малмазії та аліканту такі дурні думки йому до голови несла?

Отож шкода стало їй італійця, а вслід за цим усміх солодкий впав на його упокорену постать і… Філіппо Буонакорсі, внук ясноволосої Латони зі звучною лютнею, став коханцем білявої кельнерки з-під зеленої віхи.

І так потужно хильнув з кастальської глибини, аж йому латинські рими і радісні слова блукали у голові й вилітали у світ пісенькою про Фаньолині поцілунки, про обійми і так далі… Бо дуже нестримним був учень Помпоніуса, не вмів зберігати таємниці, любив похвалятися прихильністю дівчини, що під зеленою віхою вино розносила у винярні.

Щастя Каллімаха було б однак повнішим, коли б грім вдарив в «однооку мамку» Фаньолі, вихор виніс усіх гостей з-під зеленої віхи, а сама Фаньоля так зуби не вишкірювала б до кожного, хто тільки завітав до винярні.

Ще «матуся» з одним оком не була аж надто великою небезпекою, бо в разі потреби вміла те око примружити вдячно і скромно, але п'яні гості настільки безцеремонне поводилися з ідеалом антагоніста папи Павла II, що той одразу відчув у собі антиалкогольний дух і потребу у стриманому товаристві у Львові.

Нехай блискавку зішлють боги на того, кому прийшла вперше огидна думка вродливе дівча посадити за бочкою вина та її личком гожим, буйними розкішними персами, золотим ореолом волосся привабити до винярні пияків.

Забуло однак вразливе серце приятеля латинської музи, що коли б не львівська винярня під зеленою віхою, може, і не зустрів би він Фаньолі на своєму шляху і ще більше забулася душа поета, коли всіх, хто вино пив, блазнями вона назвала, не пам'ятаючи, що і Філіп Каллімах Буонакорсі не з самої лиш кастальської пив глибини…

Але найворожіше дивилася душа співрозмовника кардинальських бесід, коли швидка дівка з-під зеленої віхи не пам'ятала про домовлені побачення, коли сміялася негідниця з натхнення латинської музи, коли від п'яного натовпу брала все: поцілунки та гроші. Тоді Каллімах був цілковито подібний до декадента сьогоднішніх часів, метав похмурі слова, крик зраненої душі ніс по готичному Львову або понуро потягував напій Бахуса, що ніс, як вода з Лети, забуття.

У такі-то хвилини він також погрожував, що за зневажене кохання помститься Фаньолі Зевс громовладний, що Посейдон тризубом її своїм дістане і Діана стрілою серце її прошиє…

Сьогодні з такої погрози дуже розсміялася б львівська дівчина, та й Гануся, попри поетичне ім'я Фаньоля, не надто багато видно мала поваги до повелителів Олімпу і до нестерпного італійця, що на чолі цілого почту грецьких богів крокував під зелену віху, до винярні.

Раптом, посеред тієї поетичної зливи, грянув грім. Лиш не Зевс громовладний випустив його із